Новий рік в Прип’яті, або як вижити в Чорнобильській зоні взимку

Ідея зустріти Новий Рік в Зоні Відчуження спалахнула в мені тоді, коли я разом з хлопцями йшов на вихід в напрямку Дитяток, ще не закінчивши свій попередній похід в країну рентгенів, диких звірів, повалених будинків та присмаку пилюки в ореолах міста. Компаньйонів довго шукати не довелось, завдяки інстаграму на мене вийшли хлопці з Нетішина, які мали аналогічні плани зустрічі НР. Два місяці флуду в конференції, за 2 тижня з’ясовується, що виходить йти тільки мені та ще одному легіню. Мій компаньйон Сєва – студент-ядерщик.
 
Спорядження зібране. Маршрут – західний. Прогноз погоди обіцяє з 29 грудня по 3 січня температуру в діапазоні від -12 до -21. Але ж ми не студенти тернопільського національного медичного університету, нам холод не страшний.
 
На зупинці в Іванкові попросили у водія зупинитись на повороті до Ольхової. Водій зрозумів, все ок. But, but. В автобусі було настільки мало місця, що ми сиділи буквально придавлені власними рюкзаками і любі тєлодвіженія були не надто комфортні. "Хлопці, ваша зупинка!" – кричить вусатий водій, схожий на Джохара Дудаєва. Поки ми "відкопувались" з під власного багажу, воділа втопив педаль газу і нас викинули вже в селі. Нє, ну ладно, буває. Затягнули паски, зав'язали вузли і двінули в сторону залізничного переїзду. Недалеко від нього до нас підїжджає шевролє, з нього появляється три тєла: дядя-водій, тьотя-голова сільської ради та місцевий працівник пилорами. Розв'язується наступний діалог:
 
-хлопці, добридень, а хто ви туво такі, куді йдеть?
-Доброго дня, а ми тренуємся в пішому туризмі, долаємо болота полісся, насолоджуємось природою, а що?
-Ви знаєтє, що туто вже прікордонна зона а там далі вже чорнобиль?
-Так, чудово знаємо, але ж зона відчуження починається за Вільчою, ми туди не доходимо, ми звертаємо зараз в ліс, а потім виходимо в районі смт. Поліське
- тут прикордонна зона, вертайтесі назад, бо погранічніки приїдуть і будуть у вас проблеми
-Добре, дякую за турботу, гарних свят, до побачення!
 
Машинка віддаляється, ми рванули вперед і тут нам вслід: "Хлопці!"
Ми розвертаємося і бачимо цього працівника пилорами:
 
-Я ж знаю, куди ви йдете, тут такі турісти не водяться. Краще йдіть трасою назад і зверніть в поворот (цей поворот, який ми пропустили)
-Дякуємо, але в нас мало часу, ми пройдемо
-рєбята, погранічніки зловлять, будете ма проблєми
-не будемо!)
 
Ми йдемо далі, звертаємо на дорогу, паралельно жєлєзці і двігаємо. Наступний чекпоінт – Вільча.
чорнобильська зона
Минулого разу ми обходили Вільчу 14 дорогами та 88 кілометрами, але цього разу після невеличкої полєміки все ж таки ми вирішили "ідті браньой". Обходити хотілось, так як від Вільчі до одноіменного КПП україно-білоруського кордону було менше, ніж 2 км і напоротись на патруль прикордонної служби там цілком можливо. Підходимо до зловєщєго пєрєєзда, і на нього майже безшумно і миттєво виїзжає чорний фольксваген транспортер з тонованими вікнами. Це як оліцотворєніє чорної волги гебістів при страні совєтов. Ми перечекали і вирушили далі. Нікого не було, ми за 15 хвилин перейшли засніжений перон закинутої станції. Жалію, що не фотографував підкошені косою часу та природи будиночки, але ж ми тільки-тільки входили за периметр. Там такого повно.
 
До Клівін дорога ще була відносно ЧЗВ – відмінна. Замерзлі вибоїни, які залишають після себе навантажені до неможливості лісовози. Зона відчуження та радіоактивного забруднення, в якій проводиться масова вирубка лісів. Чудовий оксюморон. Зараз йде активне обговорення в парламенті та дирекції ДСП ЧАЕС про зменшення кордонів Чорнобильської зоні відчуження. Для чого? Заселення людей? Але ж в межуючих селах і так мінімальне населення. Чи тіньова легалізація вирубки? Але ж вирубують і так в космічних масштабах. Переливають з пустого в порожнє, впрочєм, це перманентна поведінка наших політиків. Здається, нічого страшного, але реалії такі, що ви можете без проблем прикупити на якійсь фабриці дитяче ліжечко в комплекті з бета-підсвіткою.
 
Привалились на залізничній зупинці Клівіни. Алко-мекка труъ-сталкерів. Куча битої склотари, попелищ від вогню та розмальовані стіни. Стіна буха (пла) чу якась.
Тут ми відключили ліхатрі і замовкли. Так тихо, що чути, як шумить кров по стінках колекторної системи вен та артерій. Справді райська насолода. Для когось лежати в брудному камуфляжі серед розкиданого радіоактивного сміття – дико, але саме такі ситуації каталізують весь кайф комфортного відпочинку. Аскетично. Відчувши тілом, що на вулиці не +10, а -10, ми вирушаємо. Останній ривок до нашого ночівлі, станції "Товстий Ліс".
 
Ось тут і починаються справжні прєлєсті Зони. Ерзац дороги, який дуже часто переривається густими чагарниками і заросше полотно залізної дороги. В жовтні було йти ще відносно нормально, але коли всі гілочки покриті ожеледдю, йде сніг і температура на вулиці -15 в голову починають закрадатись невеселі думки. Но нічьо, ета такоє. Танкуємо!
 
Через дві години ми силою нецензурної лексики пробиваємо стіни густих кущів і виходимо на межу станції. Через 100 метрів видно просвіт і там спостерігається джерело освітлення. Ніби прожектор. Ми з Сєвою в льогком нєдарозумєнії тушимо ліхтарі і збавляємо хід. Через декілька кроків стає ясно, що це місяць, але ж... дим. Хтось вже є на "точці" і топить пічку? Брат-сталкер? Це вже круто, так як нам не прийдеться її кочегарити. Підходимо ближче і наші сумніви розвіюються, як розвіювались хмари в місячному сяйві. Від тривалого фізичного навантаження починаєш глючити немов lightroom 6 на слабенькому ПК. Ладушкі-оладушкі, хмари так хмари.
 
Виходимо на перон, я ідентифікую на снігу сліди лисиці, яка була тут менше 2 годин тому і починаємо шукати будинок станції. Темнота. Розкидані шпали, присипані снігом. Стіна кущів. Видно трішки менше, ніж нічого. Тут на допомогу приходить моя робоча, потрьопана часом і не тільки ним, конячка – айфон 5. Батарея майже не тримає, тачскрін працює через раз, на морозі взагалі через 1 хвилину відключається. Але GPS сигнал в умовах абсолютної відсутності зв'язку знаходив менш, ніж за 10 секунд.
 
Знайшли на карті будівлю, ага, ще метрів 80 вперед і по ліву сторону. Продерлися через хащі і накінець побачили цю бажану споруду – вокзал станції ТЛ. Змучені, ввалюємось в двері, наплічники зачіпляються за двері, йдемо в саму меншу кімнату, де є ліжка та грубка. Грубку так не назвеш, я б назвав її "грубіща" або взагалі "котел". Близько 2.5 метрів в висоту цегляна конструкція обшита металом з димоходом та віконцями для дрів і піддувалом. Таку доменну піч кочегарити потрібно години дві-три. Дякуючи незнайомим сталкерам (Коли входиш в цю двіжуху, то судячи по записках, які там залишені – знаєш всіх), в кімнаті було трішки дров, якими ми почали топити піч. На ніч нам дрів не дуже б і вистачило, ми розігрілись і пішли в розвідку. Напарник по старій наводці пішов в сарай, який поряд з будівлею і ми трішки вандально, але розтащили його на сухі дрова. "Хо(го)лод не тетка." Приготувавши собі чьотапажрать, ми розташувались ногами до пічки і відключились.
 
захід сонця в зоні відчуження
 
Ранок, 30 грудня.  Нєхотя показуємся з спальних мішків, дрова перегоріли давно, в кімнаті продовжується боротьба холоду від морозних стін та відносно гарячого котла пічки. Я випригую і починаю енергічно ломати доски і закидати в пічку. Sehr gut, розігрілись. Почали готувати їсти і зрозуміли, що води в нас залишилося  тільки півторачка на двох. І знов ми показуємо розігріті носи на мороз, ступаємо декілька метрів до криниці. Вода кольору шерсті лисиці, але не замерзла і, на диво, на високому рівні. Опускаємо котєлок, черпаємо той кріптоніт, заливаємо в пусті "півторашки". Дідько, холодно! Відфільтрували цей червоний кисіль. Пробую вже кришталево чисту воду з радіоактивних кулуарів – хм, на смак, як "орбіт дрєвєсіна".
 
Залишивши записку і брикет козинаків для інших сталкерів в знак вдячності, ми вирушили. Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка – Буряківка. Поступайтесь пасажирам з дітьми та інвалідам. Next station – Buryakivka.
 
І тут, вибачте за слово, єбєня, які були до Товстого Лісу нам показались садами Аль-Джаннат, в яких, як вишеньки на тортіку, не вистачало гурій. Полотно від станції до самого села і нових шпал – пекло. ЗігаЗагами ми петляли то в ліс, то на жєлєзку. Уявляли собі, що ми носороги і дерлись напряму. Гіляччя так і норовило видерти нам очі або вкрасти каремат. Трясця!
stalkers
І тут ми в мить стаємо просвєтльонними. Як упороті гашишом індуси на березі річки Ганг. Кущі закінчились, нормальне полотно.
abandoned railway
Такс-такс-такс, што тут у нас. Ахахаха, гамма-фон в 4 мікрозіверта, гамма-фоон, гамма-фоооон, наканецта. Не дочекавшись дімінуендо сонати експозиційного ізлучєнія на нотках крещендо я вимикаю наш РКС-20.03 Припять і ми, щасливі від того, що єбєня закінчились на всіх парах мчимось далі. Через годину ми вирішили зробити невеличкий прівальчик, завязується дискурс на рахунок одиниць виміру радіації. Тіпічная бєсєда псіхолога і ядєрщіка:
 
-Такс, Сєва, дивись, допустима норма еквівалетного фону для працівників АЕС є 3 мікрозіверта. Це коли закінчиш своє ПТУ і підеш вдома на станцію тепловидільні елементи вверх-вниз рухати, то будеш в такому діапазоні працювати
-Діма, я в рентгенах більше шарю, в зібертах не розбираюсь.
-Зіберт, даст іст фантастіш!
-Точніше в "Зібертах" я розбираюсь відмінно
 
Посміялись і пагналі. Шпали-шпали, дерева-дерева, ніч плавно накривала Зону темно-синім куполом, обшитим плєядою зірок. GPS каже, що потрібно звертати, починається межа дачного поселення. В слабенькому світлі ліхтарика читалась епітафія китайських вугільних батарейок, я перемкнув на червону лампу. Але всеодно не видно нічого.
 
Буряківка. Дачі.
 
Однакові коробочки, прикидані снігом та розмежовані звіриними тропами. Помогите Доре найти домик. А вот же он! Мо-ло-дцы. Хотя нє. Ніфіга це не наш домік. І ми взагалі в іншому кінці села. Тисяча і один пацюк! Вмикаю ліхтарик на телефоні, який на фоні наших падуставших налобних VARTA хєрачить на 9379992 люмен і освітлює майже все на світі! Ледве знаходимо нашу хату, в якій минулий раз зупинялись Сєва і його караван. Кімнатка 5 на 5, є три диванчика (насправді, це просто старі матраси, які акумулювали 10кг пилюки, але після пройдених 30км лежати на них – істінноє наслаждєніє) камін, купка дров, які там ще з доаварійного часу та вікна забиті цератою та тряпками. Починаємо кочегарити. В цьому випадку я порівняв би камін з автомобілями ВАЗ, хвора фантазія власника якого дарує йому насадки на глушник. “Понтов дофига, едет нифига” © урбан фольклор. Так само і камін: світла від полум’я дофіга (хоча це і плюс), але кімнату гріло дуже погано. Не дивлячись на її маленькі розміри і ліквідовані протяги, тепло було тільки в радіусі 1.5 метра від каміну. Ну нічьо, добре, хоть щось. Ледве відігрівшись, ми оцінюємо 5 брусків і прикидаємо, що цього вистачить на півгодини, ніяк не на цілу ніч. Конструкція наших дверей була настільки складна, що двері, які були винесені раменами поліських мародерів підпирались іншими дверима, які знайшли поряд, а щілини затуляли газетами та фрагментами найденої одежі. Я викликався провєсті рєкогогносціровку і Сєва виставив мене на мороз. Темно, холодно, тихо. Рипаючи снігом я ввалююсь в сусідній будинок. Вже жалію, що не взяв з собою фотоапарат, картина приблизно така: дитяча коляска, всяке кольорове шмаття, яке закриває наполовину ляльку-”моргалку”. Атмосфєрно, кріпотно, але мій естетизм до всілякого ебендону придавлений бажанням зігрітися. Піднімаюсь на горище і щелепа щасливо відвалюється: куча, просто адова куча досок! Починаю хаотично скидати їх на землю, сіє дєйствіє було чути, напевно, на ПЗРО та ДП Вектор, які були в 4км від нас. В анархічному угарі я заради цікавості зриваю підлогу і бачу ще одну ничку з досками і листами оцинкованої жесті! Наші мрії про термоекран в камін здійснюються! Нагрібши палива приблизно до 80 і більше кг, я транспортую на руках першу  порцію в нашу ґавру, відправляючи за наступним оберемком Всеволода, а потім в логістику граємось двоє. Дрова в хатині, двері закрили. Монтуємо “екран”. Жесть встала ідеально. З дурі накидали кучу досок, натопили чортову ватру і тут нам випадає ідеальна можливість вживу побачити один з епізодів другого термінатора: Температура вогню була така висока, що шмат жесті просто розплавився і плавно стік в решітку. Видно, що то була не сталь, а якийсь легколпавкий матеріал. “Врятувавши” вцілі куски, ми вирішили більше не експериментувати і просто топили. 
 
Але і тут веселі історії з вогнем не закінчуються! Відмінно prepare до сну, ми озброюємось фотогвинтівками Nikon D7000 калібру 18-105 та штативом і виходимо на мороз. Поки Сєва морочиться з витримкою, я піднімаю погляд на небо і мене забирає на декілька хвилин. Це, напевно, було декілька секунд, але в той момент вони здавались вічністю. Зорі. Зорі в Зоні – щось. Небо, яке не вбирає в себе світло міста. Небо, яке здається абсолютно недоторканим, поки його не розсікає мигаюча крапка літака. Тут ідилію порушує звук, схожий на вибух потужної піротехніки. Хтось недалеко відлякує диких тварин? Адреналін спадає, я чаруюсь іскорками, які вилітають з димара як з реактивного сопла. Моцнєнькій аганьок сдєлалі, однако. І тут звук повторюється. Цього разу я чітко почув, що це тріснуло дерево. Різкий перепад температури і гілочки, а то і цілі деревця, валяться як має бути. Повертаємось до хати. Підкидаємо дрів у вогнище. Сухенькі дрова почали розстрілювати головешками, як АГС 40мм зарядами і палити майже все, на що приземляються. Вирахувавши приблизну траєкторію і радіус “розліту уламків”, ми забрали власні речі, перестрахувавшись, що головешки нічьо не пропалять, заварили на вогню брикетного супчику і відправились на бокову. Я встановив будильники через дві години, щоб підкидати дрова.
 
Прокидаюсь від надоїдливого буззера будильника, швидко вискакую з спальника, ломаю доски, підкидаю. Знову спальник, знову сон. Наступний будильник, цього разу черга напарника. Тільки закриваю очі, як відкриваю від лайки Сєви. Один із “ВОГів” попав на черевик і пропалив збоку підошву. Вся вода пішла на те, щоб погасити тліючий каучуковий реактор. Деформоване взуття в туристичному поході, а ще й в ЧЗВ – нє, рєбята, ета очєнь плоха. Очєнь. Ми відрубаємся ще на декілька годин.
Вейк ап, починаємо збиратися, підкинули дрів. Знову цей клятий головешкомет. Чхати. Води немає, беру в руки сміттєвий пакет і вихожу на вулицю збирати сніг. Дачні будиночки низенькі, зіганув – рука впирається в дах. Снігу повно, проскакує ідея просто згрібати з покрівлі, але ж Буряківка не дуже така і чиста в плані радіоактивності. Нагрібши з землі снігу і втративши чутливість рук я кидаю цю затію і повертаюсь до будинку. 
 
Поки ми збирались, наші очі почав виїдати дим чогось тліючого. Трясця, ета же матрац, на який попала головешка! Всьо би нічєво, але на матраці були наші пожитки, наплічники та чохли від фотоапаратів. Швидко згрібши шмот на підлогу, ми починаємо видаляти імпровізований диван з підігрівом з кімнати. Чуть не угарєвши угарним газом ми справились з цьою задачкою, я відтащив його від будинків і кущів та залишив старенького лєжачка аскетично самознищуватись. Ах, так, я його залишив по всіх правилах пожежної безпеки (!).
 
Дякуємо за прихисток, Буряківка, до скорої зустрічі! Далі нас чекала зимова Прип’ять і відділок міліції в Чорнобилі.
 
чзв
 
(с) репортаж і фото Дмитра Побережного спеціально для jaroslav.com.ua.