Зона відчуження #1: Нелегальне проникнення і дорога до Прип’яті

Я давно мріяв побувати в Чорнобильській зоні відчуження. Мене манила атмосфера постапокаліпсису, я хотів побачити, як природа відновлюється і відвойовує свій простір. Як трагедія перетворила урбаністичний ландшафт на заповідник. Була можливість поїхати легально – з екскурсією, але це не то. По перше, побачиш значно менше. По друге, не буде свободи, стій тут, туди не йди… По третє, не буде екстріму. На щастя, мої друзі так само трохи божевільні, як і я. І ось зібралась команда однодумців. Десь місяць ми вивчали карти і маршрути, радилися з досвідченими сталкерами, вичитували форуми і блоги.
 
Все сплановано, можна вирушати. Їдемо в Київ, добираємося до АС «Полісся», сідаємо в автобус на Овруч. На автостанції помічаємо ще двох колоритних сталкерів.  В одного з них з рюкзака торчить пляшка горілки. Видно, вони так боряться з радіацією. Коли їхали, то ще в Поліському траса проходить через зону відчуження. Там ми вперше побачили ЧЗО, хоча б з вікна автобуса. Доволі атмосферно - закинуті багатоповерхівки поміж заростей і два блокпости з міліцією.
 
Вийшли на Радчі, вже там познайомилися з сталкерами, з якими їхали одним автобусом. Вони досвідчені – це їхній 19-й похід в Зону. Хлопці попередили, що мєнти нас будуть чекати, бо нашу тусовку спалили ще на станції. Нас разом надто багато (дві групи, 6 чоловік) і ми надто палівні (камуфляжі, рюкзаки, квитки до станції крайньої із Зоною). Ми не знали, що міліція діє настільки стратегічно, що має інформаторів серед касирів. Ці сталкери пустили нас першими, а самі сіли пити пиво. Не знаю точно, але можливо вони очікували, що нас зловлять, а вони підуть спокійно по «розмінованому» полю. 
 
Ми це врахували, тому зробили величезний гак в обхід блокпосту і обійшли його за 5 кілометрів. На ділі, ця надмірна обережність була не дуже розумною. Ми обходили Вільчу такими лісовими хащами і болотами, які дуже нас втомили і затримали. Ще сильно докучали оленячі кровососки. Це такі мутні мухи, трохи схожі на кліщів. Вони поширені тільки на територіях, де багато оленів, лосів і косуль.  Ми петляли, GPS трекер малював зігзаги. Проникнення в зону було так далеко від блокпосту, що там навіть не було ніякого колючого дроту.
 
З самого початку нас сильно вразила природа. Дика краса Полісся, тут ліс справжній, а не схожий на доглянутий парк. В зоні, як в шведських заповідниках, дерево впало – його ніхто не зачищає. Нема полів, за 30 років вони всі стали рідколіссям. Тут вже не хазяйнує людина. Це простір диких звірів. Такій кількості тварин позаздрить будь-який заповідник. Стільки слідів різних тварин я бачив хіба в зоопарку. Найчастіше ми зустрічали сліди вовків і кабанів, трохи рідше лосів і косуль. Ніч застала нас посеред цього чудового лісу. Це не входило в наші плани. До темноти ми мали вже бути на станції Товстий Ліс, а ми ще навіть не вийшли на залізничну дорогу. Час від часу, ми впиралися в якісь непрохідні болота, злилися і нервували.
 
За кілька годин блукань в темноті ми вийшли на залізничну колію, яка теж була вся заросла хащами. На щастя, паралельно їй тягнулись залишки якоїсь лісової дороги. Але, в порівнянні з хащами, - це була перемога. Ми могли йти не продираючись джунглями, а просто йти :) Все пізнається в порівнянні. Виснажені і трохи злі ми добралися до станції Кливини. В будці, де колись продавалися квитки, ми стали на ночівлю. Через те, що зробили петлю непрохідними нетрями ми подолали двадцять вісім кілометрів, а виснажилися, ніби пробігли два марафони. Нас врятувала тепла їжа та хороший сон.
 
Зранку погода зіпсувалася. Дощ, все мокре, а йти треба через з/д колію, яка вся заросла чагарниками, а вони мокрі і колючі. Через кілька хвилин одяг промокає повністю. В мене було натівське пончо – воно рятує верх, але вся вода стікає на штани і берци. З часом взуття промокає. Дорога стає буддистським холодним пеклом. Коли ми бачили, що ліс збоку від залізниці без чагарників – ми сходили з рейок. Йшли далі і дивувалися силі та красі природи. Практично на кожному болоті, яке ми бачили, була боброва хата і гребля. Ці тварини дуже обережні, їх важко вислідкувати навіть вночі, але сліди їхньої життєдіяльності дуже помітні. Ми бачили згризені дерева і загачані бобрами струмки по всій зоні відчуження. Ще цікава деталь, яка доповнює атмосферу постапокаліпсису. Йдеш по лісі і бачиш стоїть недорізаний мародерами бульдозер, проходиш ще трохи і лежить тушка мертвого дикого кабана. Якби не погода, то подорож була б більш приємна, але ж ми хотіли закинути себе далеко за межі зони комфорту. Нам це вдалося, під кінець дня ми проклинали все на світі. Ми були в стані, коли їжа, тепло, сухий одяг і сон – це вершина піраміди наших потреб. Вода закінчувалася, треба було знайти більш-менш чисту і не заражену радіацією воду. В тих струмках, що нам зустрічалися тік густий коричневий кисіль. Нам було шкода вбивати дорогого фільтра такою суспензією. Сонце почало сідати. Нас трусило від переохолодження, але нарешті ми знайшли річечку з більш-менш прозорою водою, яка не фонила. Воду пропускали через марлю, потім через фільтр, далі додавали йод і кип’ятили.
 
На ніч зупинилися в будиночку залізничників. Ми розділилися на дві команди. Двоє відновлювали розвалену пічку, двоє шукали дрова. Маленька довідка: під час виселення з ЧЗВ всі будинки, або знищувалися, або в них розвалювали печі і грубки, щоб унеможливити, чи хоча б ускладнити повернення. Коли запалили вогнище – це було неймовірне щастя. В такі хвилини розумієш чого колись поклонялися вогню і вважали його священним. Але тепло розбудило кубло ос. Вони атакували нас, лізли навіть у спальник. Одного з нас вони вкусили 8 разів. Посеред ночі нас збудила злива. Встати з нагрітого спальника було подвигом, але треба було. Дощ – це найчистіше джерело води в зоні відчуження. Ми натягнули моє пончо між деревами і на ранок зібрали так 5 літрів води.
 
Наступний день був довгою дорогою, ми майже не милувалися природою. Складнощі вже не вирішувалися гладко і дипломатично. Ця подорож була випробуванням для нас. Щастям було зустріти іншу групу сталкерів з Херсону. Класні хлопці. Ми познайомилися, поспілкувалися в дружній атмосфері, обмінялися контактами і рушили далі. Ми – на Прип’ять, вони – на західний вихід із Зони.
 
Ввечері ми вже були в Прип’яті. Про наші блукання містом-привидом читайте в наступному записі.