Українська пустеля - Олешківські піски

Олешківські піски – це напівпустеля на півдні України, яка утворилася в 19-му столітті, внаслідок інтенсивного випасання овець, які знищили рослинність, а вітрова ерозія знесла тонкий родючий шар грунту і оголила піски. Тут свій мікроклімат. Влітку пісок нагрівається до 70 °C, і гарячі потоки повітря витісняють хмари. Тому в Олешківських пісках значно менше дощів, ніж в сусідніх степах. Також тут часто трапляються піщані бурі. Зараз пустеля взята в кільце потужними лісовими насадженнями, які не дозволяють їй розширитися далі. 
 
Я вже давно мріяв відвідати Олешківські піски і, нарешті, це здійснилося.  50 кілометровий піший похід – ось такі нетипові травневі свята. 
 
Подорож на Херсонщину почалася позитивно: привітні люди, жовто-блакитні прапори з вікон і балконів. Я й раніше знав, що ці землі найбільш проукраїнські з усього юга-вастока, але не думав, що села практично тотально україномовні. Коли подорожуєш Херсонськими степами, то видно, що вони досить недавно колонізовані, там нема такої тисячолітньої обжитості як на Поділлі чи Галичині. Так і відчувається, що ще недавно тут бігали орди кочівників. До речі, назви населених пунктів здебільшого, або тюрські, або совкові. Вся забудова йде чіткими прямокутниками, між вулицями значні відстані. Села великі і теж розкидані далеко одне від одного. Спостерігаючи за людьми, ми жартували, що вони місцеві реднеки. Вони такі горді і брутальні, коли обробляють свої землі на старих тракторах. Але це ж українські реднеки, тому на диво привітні :)
 
Заходили в Пустелю ми зі сторони Нової Маячки. Вийшли в центрі села біля карликового ідола Леніна з відбитим носом, посміялися і попрямували на захід до пісків. Коли йшли, то було враження, що ми перетнули кілька природних зон :) Спочатку був рівнинний степ, засаджений картоплею, капустою і помідорами, далі ми побачили ліс. Зразу це були густі насадження акації, але, заглибившись на кілометр, ми, наче перенеслися на Волинь – піщаний грунт, сосни, рівнина і навіть трошки боліт. Але ліс різко обірвався і почався дикий степ, порослий ковилою і всякими колючками. Я навіть, встиг розчаруватися, що то і є вже ті Олешківські піски і що вони ні разу не Сахара :) Але чим далі ми йшли вглиб, тим більше ландшафт ставав схожим на якусь Неваду. Дюни ставали вищими, а оазисів все меншало. Поки йшли бачили багато слідів вовків, зайців, змій. 
 
Про вовків нас попереджали місцеві. Також є небезпека від каракуртів – це один з найнебезпечніших видів павуків. Його укус у 50 разів отруйніший, ніж укус тарантула. Отрута каракурта у 15 разів сильніша за отруту гримучої змії. 
 
Табір на ночівлю ми розбили між високою дюною, яка захищала нас від вітру та оазисом, який забезпечував нас дровами. Взагалі, оазиси в Олешківських пісках – це не пальми і кактуси, а покручені сосенки і берізки, які часто всихають.
 
Спати краще так, щоб постійно хтось один охороняв табір і підтримував вогонь. Ми так чергувалися по півтори години. Спалося дуже добре, вовки і каракурти в гості не приходили.
 
На другий день нас чекав майже 30-ти кілометровий перехід. Треба було пройти всю пустелю і зробити новий табір в цюрупинському лісі. Перехід під палючим сонцем виявився непростим. І це в травні, я уявляю, яке пекло там в серпні! З південно-західного боку Олешківські піски стають все більше пустельними. Відкриваються краєвиди, які зовсім не асоціюються з Україною.
 
Другу ніч, після важкого переходу ми отаборилися в лісі, а на ранок пішли на вокзал в Цюрупинськ. І так в сумі пропленталися 48 кілометрів. Це було чудово!